Ми-найменші учні гімназії. Школярами стали 1 вересня. Минуло лише івтора місяця, але ми вже знаємо, для чого прийшли сюди - вчитися добру, бути дружними, поважати старших та не ображати молодших, ну і, звичайно, набиратися нових знань. Нам хочется все побачити, все почути і кругом побувати, за що нам деколи дістається "на горіхи". Ми не звикли йовго сидіти за партами, і тому уроки в нашому класі по 35 хвилин. Наші їерерви не співпадають з перервами наших старших братів і сестер, а нам гак хочеться з кимось потоваришувати та подружитись. А як нам хочеться * побігати на перерві, розважитись, але не дозволяється - в інших класах ідуть уроки.
Нишком ми все-таки зазираємо в кабінети, де навчаються старшокласники. В одному ми бачили багато комп'ютерів, вони-Ркольорові, а за ними працювали дорослі серйозні учні-гімназисти - щось І програмували. А в іншому - діти співали такі гарні пісні: про коника, про калину, про чорноброву дівчину та бравого козака. Заслухатись можна... А далі: розповідали про первісну людину, про якийсь іменник, як князь Ігор утікав із полону; складали та ділили величезні числа; щось змішували і йшов дим; підключали лампочку, і вона загоралася... Але всього ми ще не встигли подивитися, бо з нами завжди наші вчителі, які дивляться за тим, щоб ми не потрапили у якусь халепу. Зранку нас Олена Петрівна навчає читати, писати, рахувати, любити природу і багато чому іншому; а після обіду з нами Лариса Андріївна, вона - вихователь, і в неї добре виходить зайняти нас якоюсь справою.
Час летить, і ми скоро теж станемо гімназистами, будемо отримувати "п'ятірки" та "четвірки", і теж будемо зверху поглядати на першокласників.
(Писала і перекладала наша вчителька Олена Петрівна).

<< Назад